Олег Валерійович нагороджував учасників акції серед дитячо-юнацьких команд «Футбол заради життя».

Нам пощастило поспілкуватися відомою постаттю українського футболу.

- Розкажіть про нинішню діяльність УАФ та поділіться враженнями від візиту у Чернівці...

- УАФ зараз займається цими питаннями. Ми відкрили офіс в Ужгороді. Займаємося переселенцями. За можливістю відправляємо хлопців у Європу. Для того, щоби перебували на зборах та подалі від снарядів і пострілів. Приймаємо та розприділяємо різні вантажі. Їздимо у регіони, спілкуємося з футбольними людьми, військовими та волонтерами. Така зараз наша місія.

Відвідали також Чернівці, де відбувся чудовий захід. Ми з Анатолієм Дем'яненком із задоволенням беремо участь. Футбол - це під час війни, а особливо після перемоги, одна зі складових, яка дозволяє повертатися до нормального життя.

- Чи телефонували після початку війни росіяни та білоруси, з якими Ви грали у союзній збірній ?

- Не було жодного дзвінка. Ми особливо з ними і не дружили. Якщо ми були би друзями, то, можливо, вимоги були би вищими. Коли працював у Білорусі, то трохи спілкувався з Сергієм Алейніковим та Андрієм Зигмантовичем. Однак ми і до війни не зідзвонювалися.

Теж саме можу сказати і про росіян. Коли спочатку грали за ветеранів, то із задоволенням зустрічалися, а зараз нас сильно злить їхнє мовчання. Не треба нам телефонувати. Просто хтось міг би висловити свою позицію. У тій країні вони не можуть так говорити. Усі бояться. Не те, що ми їх вибачаємо чи розуміємо... Вони обрали свій шлях. Просто у нас усіх змінилося ставлення до росіян - спортсмена чи не спортсмена.

У нас є також російські друзі не з футбольного середовища. Деякі також не зателефонували... А це говорить багато. Ми класно відфільтрували. Тепер будемо знати, те як з ними далі себе поводити.

- 1985-й рік став особливим у Вашому футбольному житті. Ви забили за «Дніпро» у союзному чемпіонаті 35 голів та перевержили досягнення спартаківця Микити Симоняна (1950 рік, 34). За таку результативність Ви отримали «Срібний бутс» «France Football». У росії часто ставлять під сумнів Ваше досягнення. Навіть цього місяця один із сайтів країни - окупанта знову згадав події 37-ї річної давності...

- Це несерйозно. Я вже багато разів до цього повертався. Це - рекорд нашої команди, нашого чемпіонату, тієї країни. Ви ж бачите те, як пропаганда там розвинута... Вони найдуть будь-яку тему для того, щоби поговорити про «досконалість» своєї нації. Хоча Микита Симонян - вірменин...

- У 1990 році Ви стали гравцем клубу з Греції «Олімпіакос». Чи були у Вас варіанти виступи за команди інших країн ?

- Коли ми вже подорослішали, то можемо розповідати, що нас хотіли усі клубу світу. Була зацікавленість. Ми були радянськими. Тому і не могли виїзжати. Наскільки я пам'ятаю, «Ювентус» хотів навіть трійку запросити - Заварова, Михайличенка і Протасова. А ми не бачили цих запрошень. Це вже потім нам розповідав тренерський штаб. Факт те, що перед «Олімпіакосом» обговорювалося моє запрошення у «Сампдорію».

- Єдиний матч за національну збірну України Ви зіграли 7 вересня 1994 року у Києві проти литовської команди. Які враження від цієї гри ?

- Мене привезли тоді з Японії. Наскільки пригадую у збірній революція якась була... Мене запросили. Я намагався допомогти. На жаль, моя гра за збірну України була невдалою (підопічні Олега Базилевича поступилися з рахунком 0:2 - авт).

- З яких причин Ви більше не виступали за збірну України ?

- Тоді 1500 доларів коштував лише квиток з Японії. Федерація оплатити такі квитки за переліт ще не могла. Тим більше, що мені вже було за тридцять. Наскільки пам'ятаю і Олег Базилевич не затримався на посаді тренера збірної.

- Ваші побажання буковинцям...

- Моє найголовніше побажання - якнайшвидше закінчення війни. А потім люди планували свої плани на майбутнє. Дякую буковинцям за те, що вони з розумінням ставляться до ситуації в країні та кожен на своєму місці приносить користь.